Нещодавно до студентів спеціальності «Соціальна робота» завітала представник уповноваженого з прав людини у Івано-Франківській області Світлана Дем’янчук. Пані Світлана розповіла студентам про реальні проблеми які існують в нашій області у місцях несвободи. Сам факт знаходження людини в закритому закладі під контролем держави породжує значні ризики щодо порушень прав людини. І якщо шокуючі історії з-за ґрат СІЗО, колоній чи ІТТ почали проникати назовні вже давно, то тепер нам стало зрозуміло, що проблема стосується не тільки цих місць. Ще кілька років тому цього поняття не існувало. Словосполучення “місця несвободи” годі було шукати у словниках чи на шпальтах газет. Його і досі не всі розуміють.
Перше, що спадає на думку, коли ми говоримо про місця несвободи, — це в’язниці, СІЗО, ізолятори тимчасового тримання (ІТТ). Однак чи є цей перелік вичерпним? Адже поняття “місця несвободи” значно ширше, ніж “місця позбавлення волі”. Сюди належать усі заклади, де людина перебуває під повним контролем держави. Не тільки коли позбавлення волі передбачено як покарання, а й коли людина, наприклад, перебуває на військовій службі або не може самостійно жити в суспільстві і потребує опіки держави.
Саме тому до місць несвободи також відносять психіатричні заклади, дитячі будинки-інтернати, пансіонати для людей похилого віку та людей з інвалідністю, пункти тимчасового розміщення біженців, соціально-реабілітаційні центри, військові частини та інші заклади.
Сьогодні в Україні налічується близько 6 тис. місць несвободи, які перебувають у підпорядкуванні 11 міністерств і відомств. У них може утримуватися близько 1 млн людей на рік. Якщо вдуматися в цю цифру, вона вражає: стільки людей, живе, наприклад, у місті Івано-Франківську або у всій Івано-Франківській області. Разом з тим сам факт знаходження людини в закритому закладі під контролем держави породжує значні ризики щодо порушень прав людини. І якщо шокуючі історії з-за ґрат СІЗО, колоній чи ІТТ почали проникати назовні вже давно, то згодом стало зрозуміло, що проблема стосується не тільки цих місць.
Так, протягом останніх років суспільство стало свідком неприємних відкриттів про життя підопічних в інтернатах для дітей-інвалідів, геріатричних пансіонатах і психоневрологічних інтернатах. Завдяки розслідуванням журналістів і громадських активістів та перевірок таких закладів фахівцями, відкрилися факти незаконного насильства й неналежного поводження з ними, примусу до праці, ненадання медичної допомоги й навіть поховання без медичного висновку. І це при тому, що такі заклади підлягають постійному моніторингу з боку низки державних інституцій, зокрема й прокуратури.
Стало очевидно, що причиною цих проблем є закритість системи, де всі механізми контролю в руках держави. Часто такий контроль зводився до ефективності використання коштів, прив’язувався до ліжко-місць, але не до головного — людини, яка змушена перебувати в чотирьох стінах. Порятунок потопаючих традиційно залишався ділом рук самих потопаючих.
Утім, і самі люди, які перебувають у місцях несвободи, часто не знають про свої права, а також про те, як оскаржити неправомірні дії адміністрації закладу. Та навіть у тих випадках, коли вони подають скарги, — перевірки й розслідування за ними проводяться неефективно, часто доручаються керівникам тих закладів, у діяльності яких і було виявлено недоліки.
Та й чи може самостійно захистити себе, наприклад, особа, з якою погано поводяться у психоневрологічному інтернаті або пункті тимчасового перебування мігрантів? Чи може відстояти власні права дитина, яку недогодовують, б’ють або принижують в інтернаті чи дитбудинку? Питання риторичні і, що важливо, актуальні для різних місць несвободи, незалежно від країни і типу.
Реагувати на погане поводження з людьми в місцях несвободи, на тортури, погані умови тримання — мало. Треба подумати, як створити умови, аби таких випадків узагалі не траплялося. Так виникли національні превентивні механізми (НПМ) — система регулярних відвідувань місць несвободи незалежним органом для поліпшення умов тримання та поводження з особами, які там перебувають.
В Україні національний превентивний механізм мав запрацювати ще в 2006 р., коли наша країна ратифікувала Факультативний протокол до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання. Однак політичної волі тоді забракло, і знадобилося довгих шість років, аби незалежну систему відвідування місць несвободи і моніторингу прав людини нарешті було створено.
В Україні НПМ працює за моделлю “Омбудсмен+”, тому що візити здійснюють співробітники офісу уповноваженого Верховної Ради з прав людини (омбудсмена) та представники громадськості. Завдяки такій моделі громадськість уперше отримала право відвідувати місця несвободи без попереджень. Причому регулярно і без перешкод. Під час таких візитів відбуваються зустрічі і бесіди віч-на-віч з усіма, хто там утримується чи працює. Отримана в ході моніторингу інформація, аналіз виявлених проблем дають можливість відкривати для суспільства всі проблеми зсередини. Показати те, що багато років було за сімома замками.
Разом з тим до завдань НПМ не належить розслідування, пошук і покарання винних у порушеннях прав людини. Роль цього органу полягає в іншому — у регулярних відвідуваннях місць несвободи, у виробленні рекомендацій, які повинні змінити систему загалом. Простіше кажучи, НПМ не займається лікуванням окремого органа, а намагається оздоровити тіло в цілому. Це не “швидка допомога”, що виїздить на кожен виклик і вирішує проблему на місці, а тривала терапія, яка виявляє системні проблеми, лікує їх і запобігає появі в майбутньому.
Розглянемо таку больову точку про яку розповідала Світлана Степанівна – застосування засобів примусової ізоляції та фізичного обмеження пацієнтів із психічними захворюваннями.
За відсутності будь-якого нормативно-правового регламентування часто персонал цих установ вирішує на свій розсуд, як поводитися з особами, які перебувають у збудженому стані. Їх на тривалий час поміщають в ізольовані непристосовані кімнати або й металеві клітки, не забезпечуючи навіть базових потреб. А ще: антисанітарія, відсутність доступу до свіжого повітря та питної води, неналежне харчування та медикаментозне забезпечення.
Правозахисники звертають увагу і на поширену в українських місцях несвободи практику поводження, що принижує людську гідність. Зокрема, йдеться про відсутність перегородок у санвузлах.
Крім того, з’ясувалося, що людей, які перебувають у місцях несвободи, занадто обмежують у спілкуванні із зовнішнім світом. Наприклад, в окремих інтернатах встановлено необґрунтовано суворий пропускний режим, як от в інтернаті у Галицькому районі, а в школах та училищах соціальної реабілітації адміністрація іноді використовує обмежене спілкування з батьками як засіб покарання.
Для вирішення цих та інших проблем уповноважений з прав людини Світлана Дем’янчук спрямувала кілька подань відповідним органам. Їх результатом стало вдосконалення відомчої нормативно-правової бази та практики у сфері забезпечення прав і свобод людини.
“У тих місцях, куди доїжджаємо, ми можемо бути єдиними візитерами за рік, за півроку. Нещодавно ми повернулися із психоневрологічного інтернату, який розташований у селі, в якому залишилося кілька хат, там немає сільради… А автобус туди ходить тільки на замовлення відвідувачів цього інтернату. Одне з наших головних завдань — показати громаді, що і тут є люди, що в такі важкі для країни часи, коли відбуваються фактично воєнні дії, ми не повинні забувати про них, бо їм зараз нелегко».
Говорячи про перезавантаження системи, правозахисники закликають до стриманого оптимізму, адже прості люди, бачачи це, не можуть терпіти і виходять на мітинги щодо прав людей і належного поводження з ними в місцях несвободи, це дає певні результати та все ж ми повинні усвідомити, що відкривання ран, які так довго були закриті від суспільства, і їх лікування — тривалий процес. Тож терпіння нам більше і милосердя. Не стіймо осторонь людей, які так потребують нашої допомоги.